Легенда про Меланку

Автор:
stas
Легенда про Меланку
Аннотация:
Украинский вариант Легенды о русалке
Текст:

Як тільки зима загубилася посірілим снігом в лісовій хащі, а річка скинула льодову ковдру, на самому дні глибокого виру, відриваючи себе від солодкого сну, прокинулась русалка.

Вже багато років довгий зимовий сон був для неї просвітком від розпачу в який ввела себе багато років тому. У тому зимовому сні вона насолоджувалась його ніжними обіймами у затишному вишняку за хатою.
Там у мерехтивому місячному сяйві він так лагідно поцілунками вбирав, що тремтіло серденько та мліло тіло.
Згадувала, як кожного дня вертаючись з поля, летіла мов пташка, щоби встигнути до темна скотину впорати та й до милого в сад вийти. А там вже під зорями він чекає, серденько їй гріє. Навкруги пахучі трави вколисує вітер, і обійми милого до самого ранку.

Та с першими півнями до хати бігла, й на двері воду, щоб не рипіли і на пальцях по хаті, щоб не будити матінку.
Та не спала мати, її чекала, розуміла, бо сама ж такою була. А зараз тільки зітхала. Не рівню собі донька в любчики взяла. "То може й змилується Боженька та й сватів діждуся." — Зітхаючи засинала.

То хіба ж хто знає де його лихо вхопить? Адже долю свою кожний має. І тільки їй знати навіщо той вісник біди, ворон, над хатою кружляв і так тужливо каркав.
" То несчастя до нас йде." — подумала мати.

От тільки Меланка біди не чула: скотину напувала та пісні співала, на вечір чекала.

Під стріхою ластівки, ластівки
Щастям дівочим, звабили, звабили.
Кохання жаданого принесли, принесли.
Любощам гніздечко завели, завелы.

Та в матері неспокій на душі, тож просила Меланку:
— Ой не ходы доню на вечір з любчиком стояти, серце мені біду віщує.
— Та що, ви, мамко. Він кохає мене. Про яку біду кажете?

А її милий не знає як батька вмовити, щоб сватів до Меланки заслати. Невблаганний батько, бо заможню родину для сина знайшов. То вже й домовився.
Не міг він проти батькової волі. Тому йшов до вишняку понурий неначе чорну хмару з собою ніс. Вгледіла Меланка, злякалася:
— Ой, любчику мій, що сталося? Лице твоє потемніло. Чи недуг який в тебе вбрався?
— Вибачай, моя ластівка. Лиху звістку несу тобі, то й ледь тримаюся, відчай душить мене.
— Що за звістка, любчику?
— А та, що не має більше волі нам кохатися. Батько силує сватів до другої засылати.
Тож не буде нам с тобою щастя. Довіку нам в розлуці бути.
— Любчику мій, як жити без кохання твого?
— Не плач голубонько, змиритися треба, нема нам долі одної.
Від тих слів скамяніли дерева, та захмарився місяць, і тільки вітер листя заколисував та пісню співав:

Не вберіг ти милий любоньку,
Тож довіку житимеш спомином
Спомином кохання першого
Сивиною щастя втратого

Обійнявшись стояли вони і
туман журбою їх омивав.
Ще казав він щось про долю їх порізну та Меланка не слухала. Душа її вигоріла і попілом над вишнями розвіялась.
— Прощавай моя люба.
Тай за мить пішов, потонув у тумані.
— Ох лю-ю-бчи-и-ку — вслід Меланка стогнала.
— Куди мені тепер без тебе?
Ой мамко, що ж мені робити? Казали ви, що богаті вони, не рівня нам. Та не слухала я.

Ой де ж тії ластівки, ластівки
Що щастя принесли, та й пішли.
Змусили мене плакати, плакати.
Долю мою прокляли, прокляли

Підкосилися ноги Меланки, на коліна впала, думки не зібрала, себе не чула, світу не бачила. Образа світ білий затьмарила, в душі поселилася, та й панувала.То вже й себе не памятала, тільки слова впошепки на губах гіркотою танули:
"Ой що ж ти любий зі мною зробив?
Навіщо серце покраяв?
Навіщо душу мою взяв та й не повернув.
Нащо мені таке життя? Забилося її серденько відчаєм. Себе не чула, як до річки бігла.
Бігла, дороги не знала, ноги до крові збивала.
Та тільки місяць заплакав як в воду війшла.

Побігла за вербы до річеньки.
Там на дні виру, глибоко,
Прыйняла темна вода
дівоньку.
Заховала скривджену доленьку.

То ж тепер поступово, відходячи від сну, вона згадувала, що давно вже немає її любого, що не було в них весілля і що долю свою знайшла на дні виру в річці. І тепер до останнього пробудженню противилась, щоб у ві сні ще хоч хвильку з коханим побути.
Але тепло весни збурювало, спати не давало, тай вертало до гіркої долі.

Плаче, плаче вербонька з берегу
Там у виру водному, темному
Покинула свою матінку, матінку
Опалена кривдою дівонька.

Ось, ось настане спекотне літо і до річки під вечір люди прийдуть прохолодою тішитись.
І знов-таки серед них буде той що на нього схожий. Тож втримати себе не зможе, та потягне його до виру тай згубить. А потім довгої осени себе та його приплакуватиме, і не буде їй спокою. А прийде наступне літо і вона знову його шукатиме.

Ой як холодно дівоньці, дівоньці
Все блукає її душечка в глибині, глибині.
Там у виру темному, поночі, поночі.
Маеться серденько скривджене скривджене.

Час непомітно лине і на березі вже гамірливі гурти, веселий сміх, жарти. Там як завжди, в затишку кущів любчики шукають кохання.
А вона з цікавістю спостерігала за ними. Її притягувала до них цікавість — адже крім ніжних поцілунків нічого в коханні не пізнала. І тому підглядала за ними, а потім змучена ревнощами лютувала, лякала і довго плакала.

Якось одного теплого літнього дня почула вона веселий дитячий сміх, тож обережно підкравшись очеретом до берега, побачила дітей, хлопчика та дівчинку. Вони сиділи на рибацькому місточку і ногами каламутили воду. Дівчинка замріялась та дивилась на протилежний берег, а хлопчик не зводив з неї захопленного погляду. Аж раптом немов підштовхуваний кимось, поцілував її похапцем і швидко відхилився злякавшись її гніву. Та дівчинка не розсердилась, тільки мрійливо посміхалась. Тож хлопчина посміливішав і запитав чи прийде вона сюди завтра під вечір. На що дівчинка, не відриваючи погляду від далекого берегу, відповіла, що не знає, може й прийде.

На другий день під вечір русалка чекала в очереті вчорашніх дітей. Ось і хлопчик вже прийшов. Сидів на березі і весь час оглядався , й дивився на стежку, чи не йде дівчинка. А її все не було, й не було.
Вже й зовсім стемніло, а хлопчик все чекав.
Русплка підпливла ближче і тихенько прошепотіла:
"Вона не любить тебе"
Хлопчик підскочив, заоглядався, але нікого не побачив. Він стиснув кулачки та звертаючись до річки прокричав: "А я всеодно буду чекати її, і завтра, і післязавтра, і завжди!
І повернувшись побіг до стежки. Більше до річки він не приходив.

Минали роки. Русалка на зиму засинала, і як завжди уві сні з любчиком під вишнями кохалася. І знову, як і сотні років тому, пробудження на весні вносило сум"яття в її душу. І не було їй спокою до наступної зими.

Якось літом, русалка почула голоси на березі. Підпливла і ховаючись в очереті побачила літніх чоловіка та жінку. Жінка сиділа на лавочці і замріяно дивилася на протилежний берег. А біля неї стояв чоловік і не зводив з неї закоханого погляду. Русалка не дослухалась до того про що говорили, вона пізнала їх. Це були ті самі: хлопчик і дівчинка.

Вірність хлопчика своєму коханню дуже вразили русалку і вона зрозуміла , що кохання це великий дарунок долі і зовсім не важливо чи воно взаємне.
Усвідомлення цього розтопило камінь образи в її душі і вона стала вільною. Їй стало легко, радість переповнювала її і вона полетіла до свого кохання, до свого любчика.

Ой лечу я ластівкою, зустрічай.
Тебе знайду миленький, зачекай,
Будемо кохатися,
так і знай.
Те що було гіркого,
забувай.

Річка раптом палахнула особливим сяйвом і русалки не стало.

+2
61
Все же украинский вариант более мелодичный thumbsup
20:25
+1
Спасибо, Евгений. Вы правы, на украинском более эмоционально.
Все-таки украинский язык более спiвучий drink
Загрузка...
Оскарбин-Ка Эльрау

Другие публикации