Приятного аппетита!

День рождения – что может быть лучше?! Хотя с годами этот день становится всё грустнее и грустнее…

Я всегда готовлю на свой день рождения, что ни будь в авторском исполнении, как сегодня говорят – гламурненькое... В наше время везде только и говорят о еде. Каждая пятая программа по телевизору про жратву. Культ еды. Жрачка - это наш бог! Аллилуйя! Вскоре в церквях вместо изображений святых, на иконах будут нарисованы окорока, и свиные рыла. Поп вместо ладана, зальет в кадило порцию борща, а на крест прибьет парочку окорочков, взращенных на био добавках. Такой себе – люля кебаб сущий на небесах... Но каюсь, потому что сам люблю вкусно поесть.

Сегодня у меня день рождения.
- С днем рождения, мой маленький! – это моя мамочка, она всегда приветствует меня первая.
Сколько себя помню, мамуля всегда просыпается, раньше ясна солнышка. Тихонечко хозяйничает на кухне, так, чтобы не разбудить меня. Мамочка готовит завтрак. Я помню с детства, этот вкус, вкус жареного мяса. Сначала масло разогревается!

Его раскаленная сущность проникает в моё подсознание, но я ещё сплю.
Потом надо аккуратно положить мясо. Такими, не очень большими кусочками. Мякоть шипит. Это лучше, чем звон уродливого будильника. Я еще сплю, но подсознание уже проснулось. Подсознание - это сила! Так по крайней мере говорил Фрейд. Пробовал я читать этого Зигмунда, но, ни черта не понял...Слабенький писатель. Сразу видно, что никогда борща с салом да чесночком не пробовал.
Вот и завтрак готов! Мамочка целует меня в щеку.
- Скорее к столу, перекуси хорошенько, с утра надо подзарядить организм! – говорит она, улыбаясь. На столе уже на меня ожидают – жареные яйца ... Что?! Конечно на сале, такие себе подрумяненные шкварки, раскинутые по яичному полю... Лучок колечками, прожаренный до цвета самого ценного металла. Немного тертого „пармезана”. Это все располагается на сковороде. Такая себе, старая, добрая, чугунная тётка, с деревянным древком. Вся прожженная, на ней готовила вкусняшки по-видимому еще моя бабушка. По сковородке очевидно - мои предки любили покушать! Это очень полезная штуковина. Это не современные дешевые изделия из металла - аля„консервная банка” из Китая. Справа от сковороды размещается увесистая миска сметаны. Налево - колбаска собственного производства. Мамочка хорошо делает колбаски.
У нас во дворе за сараем небольшая коптильня. Это очень удобно. Вообще я не им дерьмо из супермаркета. Человек всегда должен видеть, чем он кормит собственное тело. Дальше за колбаской, вальяжно развалились полчища витаминов. Просто из огорода... Помидоры, огурчики, зеленый лучок, и тому подобное... У меня сегодня день рождения, мне двадцать пять... Я тщательным образом пережевываю пищу, зубы у меня – дай Бог каждому!
Пережевываю и раздумываю чем удивить гостей. Ведь их сегодня будет много.
Жутко подумать – целый клуб. Да, у нас свой клуб. Я в нем уже пять лет. Мне там очень нравится, потому что в клубе надо мной не смеются, не дразнят жирдяем, свиньей, толстой задницей. Там такие все. У нас клуб толстяков! Я там самый худенький, и у меня влюбленные сразу две девушки. Одну -рыженькую я уже поимел в мужском туалете, пока остальные уплетали горы бисквитов. Вторая - блондинка, еще выпендривается, она дочь председателя клуба, и весит на двадцать килограммов больше чем я.
Сегодня я „засажу” ей по сами помидоры... Кстати, о помидорах…
- Мамулечка... – говорю я матушке, которая вертится около плиты.
- Говори, мой сладенький... – отзывается она, улыбаясь через плечо.
- Нужно сделать салат из помидор, для Виктора Владимировича, он в настоящий момент на диете.
- Сделаем, - отвечает мамочка.
– И главное торт! Девушки любят сладкое!
Мамочка вертится как будто пчелка, она на семьдесят килограммов тяжелее меня, и нам вдвоем на кухне маловато места.
- Может еще мясца?! - спрашивает она, подкладывая на тарелку, хорошо поджаренную курицу. С хрустящей корочкой, предварительно намазанной смесью майонеза и горчицы, ах жа..и медом!
- Нет! Нет! Нет! Не откажусь!!! Мамуля!- отмахиваюсь я, придвигая к себе золотистую курочку.
- Твой папочка, тоже себя морил голодом, и что?! Заработал себе язву, и умер!
- Мой папочка умер от плохой еды! – отвечаю я, уверенно. – Потому что покупал в магазине.
- Ты весь пошел у отца, - говорит мамочка. – Тебя не переспорить.
- А почему Виктор Владимирович на диете?! – мама, меняет тему разговора.
- Проблемы желудком, - отвечаю я, принимаясь за десерт. – Наверно что-то купил в магазине...
Виктор Владимирович – председатель клуба. Основатель, и самый толстый в клубе. Перекушать его не может даже Ольга Николаевна, которая сама съедает на завтрак большее чем я, вместе с мамочкой. Это его дочь я сегодня „сделаю” по полной!
- И он долго не выдержит, - рассуждаю я вслух. – Тем более, что на моё день рождения, на столе будет его любимая, домашняя колбаска с чесноком.
- Мяса, маловато, - беспокоится мамочка. – Нужно еще мяса!
- Не беспокойся, мамулечка!- отвечаю я, потянувшись за второй порцией взбитых сливок. – Я об этом уже позаботился.
О еде я всегда беспокоюсь предварительно. Еда – очень важное дело! Мое личное мнение, то что мы употребляем, в то и превращаемся. Мой папочка, проработал всю жизнь мясником. Но вот парадокс, он был вегетарианцем! Я с детства вертелся около свежины. Мои первые игрушки были свиные ножки, и коровьи копыта. В пятнадцать я уже разделял свиную тушу как будто тот Паганини. Мне предсказывали сумасшедшую карьеру на Центральном, городском рынке! Но, через два года, я отрубил себе три пальца… С одной стороны это было хорошо, потому что меня не забрали в армию, но с другого, моя карьера закончилась. Я пошел таскать туши, на мясо – комбинат.
Я доедаю, мне не нравится быстро жрать, употреблять еду – нужно медленно, задумываясь, будто поешь красивую песню. Но в настоящий момент нужно спешить, Я должен постирать свой новый спортивный костюм! Буквально на днях, я засадил на него жирную отметину. Присел, в приготовленный мамочкой, торт. Через час у меня встреча с Оксаной, это и есть та блондинка, папина дочка, которую я сегодня „насажу на шампур”! Она выдёргивается только потому, что папочка у нее – председатель клуба и человек зажиточный. У него целый мясной павильон. Она будет моей! Костюм у меня фирменный – „Адидас”. Не какой то там, из Китая, тетя Маруся, привезла его из Италии. Она там работает почти семь лет. Я никогда не поеду в Италию. Я там похудею и умру. Макароны это не наша еда!
- Ты красавец! – говорит мне мамочка, поправляя костюм.
Я целую мамочку в щеку, и выдвигаюсь на свидание. Времени маловато, потому все нужно сделать быстренько. Я надеюсь, это не повлияет на качество. Я очень стараюсь. Она встречает меня, в розовом пеньюаре, с бантиком в заплетенной косичке. Она снимает с меня одежду. Она тяжелая, от нее попахивает папиросами и вискарем. Она закрывает глаза. Я предварительно приготовился, потому расчленяю ее почти за рекордное время. Отделяю мясо от костей, складываю в пакеты.
Из чудной, с застывшей гримасой ужаса, белокурой головки красавицы, мама сварит холодец! Мама очень вкусно готовит холодное, которое называет заливное, но я в корне не согласен с таким названием.
Мясо я быстренько мариную, чтобы успеть сделать шашлыки к приезду гостей. Ведь их сегодня будет много. Жутко подумать. Жутко подумать – целый клуб. У нас свой клуб. Я в нем уже пять лет. Мне там, очень нравится, потому что там надо мной не смеются, не дразнят жирдяем, свиньей и толстой задницей…

Вариант более вкусняшный!

СМАЧНОГО

День народження – що може бути краще?! Хоча з часом цей день стає все менш веселішим... Я завжди готую на свій день народження щось особисте, як зараз кажуть – гламурненьке...У наш час скрізь тільки й говорять про їжу. Кожна п’ята програма по телевізору про жратву.

Культ їжі. Жрачка - це наш бог! Алілуя! Незабаром у церквах замість зображень святих, на іконах будуть намальовані окорока, та свинячі рила.

Священик замість ладану, насипле у кадило добрячого борщу, а на хрест приб’є молодого барана. Такий собі – люля кебаб сущий на небесах...Та каюсь, бо сам люблю смачно попоїсти.  Сьогодні у мене день народження.

- З днем народження, синку!

Це матуся, вона завжди вітає мене перша. Вона увік прокидається ще й до сонця. Тихесенько порається на кухні, так щоб не розбудити мене. Матуся готує сніданок.

Я пам’ятаю з дитинства, цей смак, смак смаженого м’яса. Спочатку олія розігрівається, щоб усі неприємні присмаки геть перегоріли, потім кидається само м’ясо. Такі собі, не дуже великі шматочки. М'якоть шкварчить… Це краще ніж дзвін потворного будильника. Я ще сплю, але підсвідомість вже прокинулась. Підсвідомість це сила!

Матуся цілує мене у щоку.

- Мерщій до столу, трохи підснідай... – каже вона, посміхаючись.

На столі вже на мене чекають – смажені яйця ... Що?! Авжеж на салі, такі собі підрум’янені шкварочки, розкинуті по яєчному полю...

Цибулька, дрібненько нарізана, та просмажена, до кольору самого коштовного металу. Трохи тертого „пармезану”. Це усе розташовується на сковороді. Така собі, стара, добра, з дерев’яним держаком. Уся просмажена, просмалена, прожарена, на ній готувала мабуть ще моя бабуся. Це дуже корисна штуковина. Це не сучасні, дешеві вироби, з металу - „консервна банка” з Китаю.

Праворуч від сковороди розміщується добра мисочка сметани. Ліворуч ковбаска, власного виробництва. Матуся добре робить ковбаски. У нас на подвір’ї, за сараєм, невеличка коптильня. Це дуже зручно. Взагалі я не їм лайно з магазину. Людина завжди повинна бачити, чим вона годує власне тіло.

Далі за ковбаскою, трошки вітамінів. Просто з огороду...

Помідорчики, огірочки, зелена цибулька, тощо...

У мене сьогодні день народження, мені двадцять п’ять...

Я ретельно переминаю їжу, зуби у мене добрі, я не палю і не їм солодкого...

Я дбайливо пережовую, та міркую чим здивувати гостей. Адже їх сьогодні буде багато. Моторошно подумати – цілий клуб.

Отож, у нас свій клуб. Я у ньому вже п'ять років. Мені там, дуже подобається, бо там з мене не регочуть, не дражнять жирдяєм, свинею та і таке інше...

Там такі всі. Бо в нас клуб товстунів. Я там самий худенький, і у мене закохані одразу дві дівчини. Одну я вже „трахнув”, а друга – білявка, ще випендрикується, вона дочка голови клубу, і важить на двадцять кілограмів більш за мене. Сьогодні я „засаджу” їй по самі помідори...

До речі, про помідори...

- Матусю... – промовляю я до матінки, яка крутиться біля плити.

- Кажи синочку... – відгукується вона, посміхаючись через плече.

- Треба зробити салат з помідор, для Віктора Володимировича, він зараз на дієті.

- Зробимо, - відповідає матуся. – Та головне торт! Дівчата люблять солоденьке. Та взагалі, яке день народження без торту!

Матуся крутиться наче бджілка, вона на сімдесят кілограмів важче за мене, і нам удвох на кухні трошки мало місця.

- Може ще яєчок?! - запитує вона, підкладаючи на тарілку, добре підсмажену курку.

- Я дав собі слово, з ранку більш ніж десять яєць, не їсти!

- Твій татусь, теж себе морив голодом, і що?! Заробив собі виразку, та помер!

- Мій татусь помер от поганої їжі! – відказую я впевнено. – Бо купував ковбасу у магазині.

- Ти весь пішов у батька, - каже матуся. – Тебе не переспорити.

- А чому Віктор Володимирович на дієті?! – матінко, змінює тему розмови.

- Щось зі шлунком, - відповідаю я, прикінчуючи курча. – Напевно щось купив у магазині...

Віктор Володимирович – голова клубу. Засновник, та самий дорідний у клубі. Переїсти його не може навіть Ольга Миколаївна, яка сама з’їдає на сніданок більш чим я, разом з матусею. І це його дочку я сьогодні „зроблю” по повній!

- Та він довго не витримає, - розмірковую я в голос. – Тим паче на моє день народження, на столі буде його улюблена, домашня ковбаска з часником.

- М’яса, замало, - турбується матуся. – Треба ще м’яса!

- Не турбуйся, матусю, - запевняю я її. – Я про це вже потурбувався.

Про їжу я завжди турбуюсь заздалегідь. Їжа – дуже важлива справа! Моя особиста думка, то що ми вживаємо, на те й перетворюємося.

Мій татусю пропрацював усе життя м’ясником. Я з дитинства крутився біля свіжини. Мої перші іграшки були свинячі ніжки, та коров’ячі копита. У п’ятнадцять я вже розділяв свинячу тушу наче той Паганіні. Мені пророчили шалену кар’єру на Бессарабському ринку, але через два роки, я відрубав собі три пальця, з одного боку це було добре, бо мене не притягли до армії, та з другого, моя кар’єра закінчилася. Я пішов таскати туши на м’ясо – комбінат.

Я мерщій доїдаю, мені не подобається швидко жерти, вживати їжу – треба повільно, замислюючись, ніби співаєш гарну пісню. Але зараз треба поспішати, Я повинен одягти свій новий спортивний костюм, та кросівки. Через годину у мене зустріч з Оксаною, це та білявка яку я сьогодні „насаджу на шампур”! Вона випендрикується тому що татусь у неї – голова клубу і людина заможна. У нього цілий м’ясний павільйон. Вона буде моєю!

Костюм у мене фірмовий – „Адідас”. Не якийсь там з Китаю, тітка Маруся, привезла його з Італії. Вона там працює майже сім років. Я ніколи не поїду до Італії. Я там схудну та вмру. Макарони це не наша їжа!

- Ти красень! – каже мені матуся, поправляючи костюм. – Щастить тобі, у п’ятій повертайся, почнуть збиратися гості.

Я цілую матусю у щоку, і сунуся на побачення.

Часу обмаль, тому все треба зробити швиденько. Я сподіваюсь, це не вплине на якість. Я дуже стараюсь. Вона зустрічає мене… Вона знімає одяг… Вона важка, від неї тхне цигарками та віскарьом… Вона заплющує очі…

Я заздалегідь приготувався, тому розрубую її майже за рекордний час. Виділяю м’ясо від кісток, складаю у пакети. Кістки скелета, та біляву голову треба відвезти на свиноферму, я там підробляю нічним сторожем. М’ясо я швиденько мариную, щоб встигнути зробити шашлики до приїзду гостей.

Адже їх сьогодні буде багато. Моторошно подумати – цілий клуб.

Отож, у нас свій клуб. Я у ньому вже п'ять років. Мені там, дуже подобається, бо там з мене не регочуть, не дражнять жирдяєм, свинею та і таке інше...