Скучаю

…Я ныряю в объятья. Тону. Погружаюсь в купель
рук твоих ледяных - и судьба снова путает масти:
и качается мир, и плутает хмельная метель,
трепеща то в преддверье истерик, то в пламени страсти.

На клочки разлетаюсь - безумствует пламени ад,
разметая остатки души будто взрывом тротила:
и висков сединой, и улыбкой опять невпопад
исповедуюсь я - как тебя отпускать не под силу.

В исступленье сминаю келейную гладь простыней,
белизну принимая как грех, что вовек не отринуть -
вместе с воздухом пью горький запах недавних измен,
проклиная себя, изгибая в предчувствии спину.

Уплываю в глубины бредовой дремоты-мечты,
и, сквозь кружево снов, вновь губами исследую тело:
я котёнок слепой, отыскавший чуток теплоты -
и к утру я умру, хоть до этого и не болела.

День ещё без тебя лишь сильнее затянет петлю:
слишком много эмоций во мне, у тебя же - цейтноты…
И, наверное, эту любовь я сама удавлю -
хоть ничем мне тогда от неё
не заполнить пусто'ты.

Скучила

Я пірнаю в обійми, занурююсь в пестощі хвиль
Крижаних твоїх рук. Талану розпливається мапа.
І хитається світ, і кружляє п’янка заметіль.
Це тремтіння — жадання палке чи істерики напад...

На шматки розлітаюсь, лютує пекельний вогонь,
Ніби десь у душі розірвалась фугасна граната.
Сповідаюсь мовчанням і посміхом, й інеєм скронь,
Як нестерпно щораз мені знову тебе відпускати.

У шаленстві зімну бездоганність святу простирадл,
Білизну їх сприймаючи як неспокуту провину.
Я хапаю повітря, отруєне близькістю зрад
Й проклинаю себе, з насолодою вигнувши спину.

В нетрях марень-дрімливиць валандаюся навмання,
Крізь мереживо снів покриваю цілунками тіло
І тулюся до тебе, неначе сліпе кошеня,
Що під ранок приречене вмерти, хоча й не хворіло.

Кожен день у розлуці затягує міцно петлю —
Забагато емоцій в мені. В тебе часу замало...
Я уб’ю це кохання в собі, власноруч задавлю,
Щоб воно мене більше ніколи уже не вбивало.

А. Гетманец