Рассветное

Выходя на тропу любви,
ты, от темени до пяты,
чертишь пальцами руны и
отмечаешь миров пути.
Поцелуи, ложась тавром,
Прожигают моё плечо...
Но поставивши на «зеро»,
Я как мантру шепчу: «Еще...»
Взглядом ищещь в моих глазах
блеск свечей или чувства след,
но вплетают печать и страх
паутиной в их лунный свет.
На рассвете взойдет заря,
отпылает ночной огонь –
ты прошепчешь: «моя... Моя!»
Я ж подумаю: «Нет... его...»

©Марина Друзь

...світанкове...

Прокладаєш кохання шлях
Ти від скроні і до п"яти,
Ніжно пальчиком креслиш знак,
Що відкриє нові світи.
Поцілунки, немов тавро,
Обпікають моє плече…
Та поставивши на «зеро»,
Наче мантру, шепочу: «Ще…»
Ти шукаєш в моїх очах
Почуття або тінь свічок,
Павутиння пряде печаль,
Ніби місячний павучок.
Світанкова зійде зоря,
Згасне ночі палкий вогонь -
Прошепочеш: «Моя… Моя!»
Я ж подумаю: «Ні… його…»

©Ника Неви