Пустыня песчаных чувств

Не так давно я для себя открыла,
что не крылата я уже. Бескрыла!
Стихи
в душе тихи,
нет ярких красок ныне...
Лишь вопль беспомощный в безжалостной пустыне.

Куда исчезло? Ни одной дождинки
в палящем небе горе-бедуинки.
Бреду,
но, как по льду,
нещадно жгущем ноги -
пустыней чувств, барханами тревоги...

Зубами скрежещу: кто лез из кожи,
чтоб оказалась жизнь на склеп похожа?
Вина -
моя сполна!
Приходит пониманье:
взлетаешь высоко - больней земли касанье.

Притупит время боль, врачуя душу.
Я все смогу и знаю, что не струшу.
Любовь
наполнит вновь
сосуд мечтаний былью.
Пишу! Пусть рвется плоть - то отрастают крылья!

Не так давно я з жахом зрозуміла,
Що зовсім не крилата я. Безкрила!
Вірші
В моїй душі
І дивні акварелі –
Лиш крик безпомічний в розпеченій пустелі!

Хто знищив крила? Жодної пір’їнки
Не залишилось в горе-бедуїнки!
Бреду,
Як по льоду,
Що обпікає ноги,
Пісками почуттів, сум’яттями тривоги.

Стенаю: хто посмів зусиль докласти,
Щоб довелось мені додолу впасти?
Вина –
Моя сповна!
Приходить розуміння:
Чим вище ти злетиш, болючіше падіння.

Час гоїть рани і лікує душу.
Я подолати цю пустелю мушу!
Любов
Напнула знов
Вогненних мрій вітрила.
Писатиму! Свербить! То відростають крила…

© Маргарита Шеверногая